| «Уявними спільнотами» відомий американський дослідник Бенедикт Андерсон називав нації. «Уявними» — оскільки їхні представники, не знаючи більшості
своїх співвітчизників, ніколи їх не зустрічаючи, все ж відчувають до них свою
причетність. Іншими словами, «уявні» спільноти існують в уяві їх членів. Цього не можна сказати про російськомовних громадян. Навряд чи громадяни України, які спілкуються російською мовою, відчувають особливу причетність одне до одного. Так само «російськомовне населення» досі не проявляло себе як самостійній суб’єкт громадського чи політичного життя. Проте воно також є «уявною спільнотою», але не в сенсі Андерсона. Особливістю цієї спільноти є те, що вона існує переважно в уяві інших суб’єктів. І не просто існує. Вона оголошується ними об’єктом захисту або, навпаки, розцінюється як потенційна небезпека для держави. Ця спільнота є приводом для гнівних заяв і листів керівництва сусідньої держави, жваво використовується в перманентних вітчизняних виборчих кампаніях. Цій спільноті приписуються певні риси — як обґрунтовано, так і не дуже… Нема потреби переповідати всі висловлювання російських державних діячів і політиків різного рівня, які зводяться до одного: всі, хто розмовляє російською мовою, належать до російської культури, а тому мають бути предметом особливої турботи і захисту з боку Росії. Найбільш показовий приклад — створення указом президента РФ В.Путіна фонду «Русский мир». Цей «мир», на думку ідеологів фонду, об’єднує не лише етнічних росіян, громадян Росії чи російську діаспору, але й «іноземних громадян, котрі розмовляють російською мовою». Отже, 37% населення України, швидше за все, не відаючи про це, стають об’єктом особливої турботи і захисту з боку Росії, і, як можна зрозуміти з матеріалів фонду, від них чекають взаємності... Сенс існування «русского мира» як «мережевої структури великих і малих спільнот, які думають і розмовляють російською мовою», можна кротко визначити так: «Чим більшій кількості окремих громадян інших держав потрібна Росія, тим міцніші позиції Росії у світі». «Русский мир» передбачається використовувати не лише для зміцнення становища Росії у світі, а й для розв’язання її суто внутрішніх проблем — формування (чи реконструкції) російської національної ідентичності. За даними опитування Центру Разумкова, громадяни України, які є російськомовними, становлять 37% дорослого населення. Однак, за даними цього ж опитування абсолютна більшість (86%) російськомовних громадян сприймають Україну як свою Батьківщину, а переважна більшість (72%) — повністю або скоріше є її патріотами. Серед «російськомовних українців» до української традиції себе відносить 46%, тоді як до російської — 11%. А для «двомовних українців», це співвідношення становить 75 і 2%. Отже, у питанні патріотизму російськомовних громадян відчутну роль відіграють такі чинники, як українська національність, рідна мова та належність до української культурної традиції. Скоріш за все українці, які спілкуються російською мовою, проте вважають рідною українську – вважають себе представниками української культурної традиції. З цього можна зробити висновок, який може звучати дещо парадоксально. Російськомовність частини громадян України виступає тим чинником, який підсилює особисту значущість «українського» аспекту їх ідентичності: національності, рідної мови, належності до української культурної традиції. Тобто частина російськомовних українців можуть бути навіть «більшими українцями», ніж україномовні громадяни. Наведені соціологічні дані неспростовно доводять, що немає підстав вважати російськомовних громадян України ні субетносом російського народу, ні його діаспорою, ні тим більше частиною «русского мира» у згаданому вище значенні цього словосполучення. По-перше, переважна більшість російськомовних визнають Україну своєю Батьківщиною і вважають себе її патріотами. По-друге, до російської культури відносять себе менше чверті з них. І, нарешті, по-третє, російськомовне населення не відчуває чи, за Б.Андерсоном, не уявляє себе окремою від українського народу спільнотою чи частиною іншої, міжнародної, спільноти, об’єднаної «в просторі та історії». Але в роздумах про національні питання не може бути місця ні для апріорних суджень, ні для віри в залізну закономірність, і, дивлячись на сьогодення в історичній перспективі, особливо в перспективі української історії, ми розуміємо слушність популярного вислову «ніколи не кажи ніколи». Національна субстанція та окремі її сегменти є досить рухливими утвореннями, чутливими до зовнішніх впливів, особливо, якщо останні є потужними і цілеспрямованими. В Україні саме російськомовні громадяни є їх пріоритетним об’єктом. Ці впливи базуються не на емоціях, а на цілісній, логічно побудованій концепції, що у своєму практичному застосуванні несе явну загрозу національній безпеці України, оскільки розглядає вагому частину її громадян як потенційний ресурс іншої держави. Власне, це стоїть за більшістю «плачів» політичних і громадських «Ярославен» місцевого виробництва над долею російської мови, освіти, культури в Україні, за намаганнями деяких псевдофілологів представити російську мову як «спільне надбання східнослов’янських народів», а сучасну українську — як варіант галичанського діалекту, чужого для більшості навіть етнічних українців. Одне слово, комусь дуже потрібно, аби російськомовні громадяни України все ж таки колись (і чим раніше, тим краще) уявили себе окремою спільнотою, чиї інтереси не збігаються з інтересами власної держави і чиє майбутнє пов’язане з іншою державою. Але поки що тверезий розум наших співгромадян дозволяє їм уявити насамперед наслідки такого розвитку подій і робити практичні висновки на користь своєї Батьківщини, що є найкращим запобіжником від втілення різного роду політичних та культурологічних химер. http://maidan.org.ua/static/mai/1234810987.html
| 
